Мороз про альтернативи, які стоять перед українцями: капітулювати чи здобути перемогу | Еспресо
На початковому етапі російської агресії українці одностайно підтримали ідею організації опору агресору. Однак, станом на третій рік конфлікту, ситуація стала змінюватися. Все більше громадян висловлюють бажання щодо мирних переговорів. Так, за мир, проте без жодних компромісів стосовно територій в межах кордонів 1991 року.
Отже, в теперішніх умовах ми маємо справу з повною безвихіддю. Великі компроміси, яких обидві сторони очікують від супротивника, фактично неможливі, оскільки вони означатимуть поразку. Натомість, кожна зі сторін націлена виключно на досягнення перемоги. Усе інше наразі абсолютно виключається.
Тут можна зрозуміти українців, для яких програш рівносильний втраті країни, свободи, ідентичності. Врешті, більшості населення.
Але зовсім не зрозуміло затятість росіян, які щиро прагнуть не тільки знищити українську державу, а й знищити якомога більше українців. Навіщо їм смертельно ризикувати життям, щоб вбити Україну та українців? Справді, навіщо? За право вбивати українців нині вони платять щодня тисячами своїх життів, але не зупиняються і далі лізуть. Орки.
Ознайомтесь також: Демографічний план, що обійдеться в 4 мільйони душ.
На третьому році війни ситуація виглядає так, що ці агресори, незважаючи на значні втрати, під тиском своїх профашистських лідерів, користуючись недоліками теперішнього командування українських військ, знову починають просуватися вглиб нашої території. І що ж нас чекає далі?
По-перше, слід забезпечити гарантії безпеки для сучасних захисників батьківщини та їхніх родин. Нехай вони залишаються живими, навіть якщо це означає стати напіврабами. Адже таке життя вже відчували їхні предки та батьки в не такому далекому минулому. Хоча можливостей для виживання в таких умовах небагато, все ж вони мають місце.
Таким способом гарантування виживання й мирного існування за умови добровільної сплати податків і безумовного виконання розпоряджень воєнної адміністрації користувалися всі завойовники. Майже всі. Починаючи з Римської імперії.
Не всі нації, племена та території, які добровільно підкорилися, змогли зберегти своє існування. Проте їм було надано шанс на виживання. Важливо також врахувати людський аспект: жінки отримали можливість любити, виходити заміж та народжувати дітей. Чоловіки могли працювати, забезпечуючи свої родини продуктами харчування та одягом. Діди та бабусі мали шанс дожити до похилого віку та піти з життя, оточені любов’ю та пам’яттю своїх близьких.
Отже, це дійсно було вкрай сумне існування. Проте це було виживання. Адже варіант збройного опору призводив би до знищення всього, що живе. Історія людства пам'ятає подібні випадки.
Класичний варіант - історія Юдейської війни проти Римської імперії. Воєнним загарбанням Риму тоді не міг протистояти ніхто. Ні в Європі, ні в Африці, ні на Близькому Сході. Врешті, всі на кого йшли римські легіони, підкорилися з різною долею спротиву і втрат.
Перед самим початком вторгнення римські дипломати вмовили більшість з них, що вони отримають автономний статус, зможуть зберегти свою релігію, культуру та традиції. Вони зобов'язалися лише сплачувати податки, не піднімати повстань і підкорятися військовій адміністрації.
Умови не ідеальні, умови образливі для керівних еліт країни. Але для більшості населення (перед загрозою тотального знищення) цілком прийнятні. Вижити при них було цілком можливо, сподіваючись, що й ця імперія, як і багато інших, врешті, розвалиться від зажерливості нападників.
На ці умови погоджувалися майже всі народи: від бритів і франків до іллірійців, єгиптян, ассирійців і вавилонян, які або тільки починали процес державотворення, або ще не розпочали цього шляху.
Читайте також: Примус до миру
Древній Ізраїль відмовився прийняти принизливі умови для свого виживання.
Чому ж євреї відмовилися миритися з принизливим напіврабським становищем і влаштували масштабне повстання проти агресорів? Це повстання, яке в 66 році переросло в криваву війну, у 70 році призвело до повної поразки цього народу та остаточного знищення Єрусалиму і його неповторного Храму.
Одна з відповідей може бути дуже простою: хоч євреї на той час і не були сконсолідованою нацією, але вони були нацією Книги, суцільно грамотною нацією, правила і закони якої зобов'язували кожного члена громади самостійно читати Тору - священну книгу народу. Знання текстів Тори давало можливість осмислення буття, розширювало й поглиблювало мислення, формувало гідність.
Внаслідок жорстокої війни загинули сотні тисяч євреїв. Проте вони не скорилися. В кінцевому підсумку, Рим змушений був зруйнувати Єрусалим і розсіяти євреїв по всьому світу, вважаючи їх джерелом опору римському абсолютизму.
Так, євреї втратили Батьківщину. Практично втратили мову. Два тисячоліття перебували в стані ізгоїв. Але зберегли віру батьків, зберегли пам'ять про незраджену Батьківщину, зберегли віру в самих себе в свою гідність нескореного народу. І згодом усе відродили.
В подальшій двохтисячолітній всесвітній історії мало хто з народів світу, яких підкорювали могутні завойовники, пішов шляхом євреїв. Може, тому, що не мали Книги. Може, тому, що ця Книга не пробудила в них гідність і честь.
Історія Європи - це історія воєн й історія загарбань. Переважно менші не чинили опору більшим і легко здавалися на милість переможців. Милості було мало, а крові - багато. Друга світова війна - класичний приклад підкорення малих народів лютим завойовником. І невідомо як би склалася доля поляків, болгар, чехів, словаків, французів, бельгійців, шведів, голландців, данців, норвежців, якби Гітлер не подавився черствим шматком радянської імперії.
Українська історія досить схожа з єврейською. В сенсі численних страждань, які випали на їхню долю. Проте українці ніколи не складали зброю перед противником і боролися скільки могли. Їх масово вбивали, масово депортували, масово морили голодом, примушували забути свою історію, свою культуру, свою мову.
Ознайомтесь також: Путін допустив критичну помилку. Стратегія залякування Західних країн зазнала невдачі.
Проте українці, незважаючи на те, що не мали своєї Книги, а користувалися тією, що була подарована іншим народом, змогли вистояти. Можливо, їхня витривалість пояснюється не лише наявністю цієї Книги, але й тим, що моральні принципи, закладені в Святому Письмі, глибоко і органічно увійшли в генетичний код українського народу, наділивши його силою протистояти зовнішній агресії.
Саме вони фактично розвалили російську імперію. Потім - радянську. Організований збройний опір останній імперії чинили саме українці. Дисидентський рух, як явище, - фактор український. Врешті, українські Майдани відродили у багатьох народів дух свободи та демократії.
Отже, українці знову опинилися перед важливим вибором: піддатися і зберегти фізичне існування, навіть якщо це означатиме втрату української ідентичності, чи ж віддати всі свої сили на боротьбу, сподіваючись перемогти ворога, що втричі сильніший?
Не варто нікого в цьому переконувати: кожен з нас уже зробив свій вибір. Так, багато зусиль було докладено, і вже третій рік наша мужність і самопожертва часто приховують нездатність та бездарність генералів і політичних лідерів, вихованих у радянській системі.
Але велика кількість чоловіків утекли в європи і, не знаходячи там для себе ні роботи, ні перспективи, живуть на подачки чужих держав. Вони зробили не найкращий вибір і - найшвидше - вони ним не пишаються.
Але хто допоміг їм здійснити вірний крок? Може, армійські генерали, які навіть під час війни безкарно крадуть мільярди?
Чи, може, історія дітей нашого політичного бомонду дала достойні взірці? Ви знаєте хоч один приклад, коли родичі й близькі міністрів, депутатів, керівників ОП взяли до рук зброю і пішли захищати країну? То чи маємо ми моральне право дорікати тим, хто теж цього не зробив?
Не кожен прагне стати героєм. Але всі бажають жити в спокійній та справедливій країні. І це потрібно якось поєднати. Чи не так?
Джерело можна описати як витік, початок або основне місце, звідки щось походить або виникає.
Автор: Віктор Мороз – український журналіст та аналітик.
