Народжені в тіні, незримі, невиражені. Про кого ж говорив Шевченко?

Які аспекти існування творців думки, музичних геніїв та митців залишаються з нами, а які зникають з кожним новим життям? Скільки талантів ми вже втратили внаслідок голодоморів і політичних репресій? Яка кількість потенційних нащадків наших загиблих героїв могла б з'явитися на світ, і як можна виміряти ці безповоротні втрати?

Коли ми згадуємо Голодомор, ми маємо на увазі не тільки тих, хто загинув, але й тих, хто так і не зміг з'явитися на світ.

Коли ми згадуємо про розстріляне Відродження (в множині), ми маємо на увазі не лише тих, хто став жертвами розстрілів чи загинув у таборах, а й про тих, хто ніколи не з'явився на світ. І про невисловлені ідеї. Про думки, що залишились недомовленими, і тексти, які так і не були написані. Про потенційних дітей і учнів, яким було сказано: «ні, тепер ти мусиш мовчати». Про тих, кого змусили зникнути з історії.

Коли ми розмірковуємо про цю війну, ми маємо на увазі, ймовірно, мільйони життів, які так і не з'явилися на світ. Ми згадуємо про потенціал тих, хто загинув, а також про тих, хто не мав можливості народитися через ці втрати. Це безліч шляхів і можливостей, які так і залишилися нереалізованими, що глибше і глибше вбирають у себе всю цю трагедію.

"Ненарожденні" - це суттєве поняття в українській культурі. Не випадково воно присутнє у творах Шевченка. Ненарожденні - це не лише ті, хто має шанс на народження в майбутньому. Можливо, деякі з них вже ніколи не з’являться на світ. Їхнє існування обірване, але вони все ж мають своє слово.

Вони висловлюють себе через власну неможливість висловитися.