Як заохотити українців повернутися на Батьківщину
У вступі до моєї книги, присвяченій українськості нашого Придонеччя, Сергій Жадан зазначив: "Це не про втрату, це про необхідність та неминучість повернення. Повернення українських міст...". І людей. Весною 2022 року з Сіверськодонецька евакуювалося до 90% населення. Моя дружина і я пережили ночі в підвалі, ховаючись від обстрілів. Наша домівка була зруйнована. Але вже під затишним дахом родини Денищуків біля Львова ми почали мріяти про повернення після звільнення. Чи ж тільки ми так думали?
Нещодавно розпочалися розмови про доцільність створення спеціального міністерства, яке б сприяло поверненню українців з-за кордону. Проте, як мені здається, зусиль держави недостатньо – потрібна справжня співпраця з суспільством. Ділові механізми можуть принести результати, але не варто забувати про українську душу. Повернення варто розглядати не лише з розумом, а й із щирими почуттями. На ці роздуми мене наштовхнуло знайомство з однією львівською парою.
Пара зустрілася у досить зрілому віці і вже тривалий час перебуває у офіційному шлюбі. Внаслідок війни вони опинилися в США, де Володимир Штереб знову згадує про свою першу професію – будівельника. Леся Гарасимів, тим часом, продовжує займатися бізнесом, поступово розвиваючи свої справи. Звісно, були труднощі, але Америка відома своєю здатністю підтримувати працьовитих людей, навіть на дорогих землях Нью-Йорка. Леся також отримала освіту військового капелана і регулярно відвідує наших солдатів у госпіталях.
Далі цитую пастора української протестантської церкви. На видах NYC можна побачити й їхню будівлю -- архітектурну пам'ятку на 9 E 7 Street, між Бродвеєм та "Українським селом". Доречний саме пасторський погляд. Іван Белець розповів мені: "Володя, Леся стали активними парафіянами. Молимося за Україну, волонтеримо, збираємо донати для Батьківщини, допомагаємо пораненим українським військовим, які лікуються в США, проводимо благодійні самодіяльні концерти, створюємо вистави про війну... Нещодавно подружжя звернулося до мене -- бажаємо укласти і церковний шлюб. Ми зробили це великим святом. Готували його всім приходом, разом із моєю багатодітною родиною. Але фінал став сюрпризом".
"Молоді" відкрили свої серця: романтичні історії, емоції, вірші та пісні, які захоплювали молодь. Вони ділилися думками про рідну землю. І раптом оголосили: "Ми повертаємося в Україну, щоб залікувати її рани". Як тепло їх обіймали на прощання! Першою вирушила Леся, очоливши благодійний фонд "Воля 15" з Трускавця. Тепер їхня діяльність зосереджена в селі Ластівка Дрогобицького району. Там фермер, який займався аграрним бізнесом, передав фонду велику ділянку своєї землі. Вони отримали всі необхідні дозволи для створення дитячого реабілітаційного центру та розпочали роботи над цим проєктом.
— Зволікати з виконанням не варто, — промовила Леся. — Війна забрала у стільки дітей їхні сім'ї, здоров'я та радість!
Володимир зазначив: "Враховуючи наш вік, до нас, ймовірно, будуть направляти дітей не зовсім малих. Ми встигнемо їх поставити на ноги. Позаду залишилися підозри, що нібито ми продаватимемо дітей до Сполучених Штатів".
Потрібно було докласти багато зусиль, щоб місцева влада та сусіди почали їм вірити. А якщо б цього не сталося, чи зустріли б їх вдома?
Літні покоління — це одна тема, а що ж молодь? Міністр освіти Оксен Лісовий висловлює стурбованість: багато старшокласників обирають навчання за кордоном. Що нас чекає далі? Один із варіантів вирішення цієї проблеми представила відома благодійна організація Ukraine Global Scholars (UGS). Я готую інтерв'ю з її президенткою Юлією Лемеш. Тримайтеся, буде цікаво!
— Ми розуміємо прагнення отримати світову освіту, — зазначає Юлія. — Я сама скористалася цією можливістю. Разом з однодумцями ми заснували простір з новою місією для українців, які хочуть вчитися. Ми шукаємо молодь, яка готова здобути найкращі знання та практичні навички, щоб повернутися в Україну і застосувати їх на практиці. Кандидати проходять тестування та співбесіди, отримуючи безкоштовну допомогу у вступі до провідних університетів, включаючи Гарвард, у різних країнах, а також подальшу підтримку, яка передбачає безкоштовне навчання. У нас є партнери в сфері освіти та бізнесу — відомі організації. Ми організували стажування в провідних українських компаніях. Наприклад, "Укрзалізниця" включила нас у свою програму "Залізна зміна", що дозволяє молоді пізнати свою країну, усвідомити власну роль у ній і завести нових друзів. Ми сподіваємося, що державні установи допоможуть координувати наші дії для досягнення кращих результатів у різних сферах. Ми пишаємося нашими випускниками, які вже повернулися, активно працюють і волонтерять. Одна з дівчат вирішила стати фронтовою парамедикинею.
З нетерпінням чекаємо на дискусію щодо взаємодії між державою та громадянським суспільством у цих питаннях. Принаймні, мої сини, які закінчили престижні американські університети, вважають діяльність UGS дуже важливою. Один із них став волонтером і взяв на себе роль старшого ментора, а інший з боку УЗ допоміг у створенні синергії з "Залізною зміною". Особливо тішить те, що багато сільських підлітків вперше відкривають для себе Україну і знайомляться з її видатними людьми. Так формується їхній зв'язок із рідною землею.
До програми долучився зарубіжний рекордсмен із поїздок Україною, реалізованих проєктів її підтримки Говард Баффетт. Знову та знову приїжджають сюди й відомі американські діячі Ерік Шмідт, Хосе Андрес, Шон Пенн. У бесіді із Хосе, засновником "Світової центральної кухні", ми згадували про годування переселенців-сівєрськодончан, у розмові з Шоном -- його фільм "Суперсила" про подвиг України, де двічі згаданий Сівєрськодонецьк. Почув про їхню дружбу з українцями, любов до країни. Ми здатні і навчати світ, і навчатися у нього.
Аналізуючи, які кроки слід зробити для повернення наших співвітчизників, ми стикаємось із питаннями: скільки їх повернеться і коли саме? Давайте подивимося на ситуацію без ілюзій, без рожевих окулярів. Дехто висловлює думку: "Чому варто зустрічати тих, хто виїжджав за межі країни під час війни з квітами? Більшою пошани заслуговують ті, хто залишився тут". Це, безумовно, говорить про мотивацію.
Вважаю, що багато цінних ідей можуть надати представники діаспори, зокрема, потужна благодійна організація RAZOM FOR UKRAINE під керівництвом Марії Сороки, а також її молоді, креативні партнери з волонтерської ініціативи UKRAINIAN JERSEY CITI, очолюваної Оксаною Яремчук. Варто звернути увагу на індивідуальні підходи в цій справі. Не забуваймо, що навіть ті, хто обрав життя за кордоном, прагнуть підтримувати Україну і працювати на її благо. Наприклад, деякі з них активно переносять свої стартапи за межі. Скільки потенційних учасників цього руху знають невтомні активістки Тамара Сибі-Головко та Марія Хорун, які допомагали людям адаптуватися у Сполучених Штатах! Вони разом волонтерять, підтримують наших захисників у американських лікарнях, організовують збори коштів на яскравих заходах для ЗСУ та медичних установ, займаються гуманітарною допомогою і лобіюють українські інтереси. Тамара має безпосередній зв'язок із заходом, а Марія — зі сходом України. Батьки Марії приїхали з фронтової зони, дбають про своїх земляків там і мріють знову повернутися на покинуту садибу.
Збираються після війни продовжити подорожі Україною Наталія та Альфред Брендони. А поки Наталія, вміла майстриня, радує своїми посилками брата, його побратимів на фронті, батьків у рідних Сумах. Ще одна сім'я -- сіверськодончани Дмитро Вировець із дружиною Тетяною. Магніт для них -- вулиця Ю.Пивоварова в рідному місті, адже цей наш талановитий конструктор виростив Дмитра. Тамара в Нью-Йорку навчає українських дітей. Те саме робить киянка Вікторія Рухальська. Ті, кого назвав, давно в США. Для таких людей теж цікаве подвійне (й українське) громадянство. Як свого роду по-вер-нен-ня.
Ми спілкувалися з Іриною Цілик, лауреаткою Шевченківської премії, її чоловіком, письменником і військовим Артемом Чехом, народним артистом Іво Бобулом та Олександром Сидоренком, відомим як Фоззі з ТНМК, які нещодавно зустрілися з українцями в США. Вони підкреслили, що діаспора сьогодні є особливо згуртованою, незалежно від регіону походження. Ми не маємо права залишатися осторонь. Учасники розмови колись відвідували моє місто. Іво, родом із Закарпаття, в юності здобував освіту кераміста і вперше вийшов на сцену саме тут. Його пісня "На Україну повернусь" стала символом нашої землі.
Проте, погляди на повернення в різні регіони можуть суттєво відрізнятися. Ми не змогли належно протистояти російській пропаганді. Досі чути повторення ворожих наративів щодо нібито проросійських настроїв у східних областях, особливо від тих, хто не був свідком подій на місці. Моя колишня сусідка Наталя Бугайова, експертка ISW, зазначила: "Росія в битві за Сєвєродонецьк істотно виснажила свої ресурси". У жахливий травень 2022 року наш син разом із керівником "Укрпошти" Ігорем Смілянським доставляли пенсії та гуманітарну допомогу до бомбосховища на хімічному заводі "Азот" у Сєвєродонецьку. Після цього він зробив для земляків символічний подарунок: футболки з написом "Азот -- сталь. Відіб’ємо Сєвір!". Це не лише про нього. "Укрзалізниця" заздалегідь продає квитки на Потяг Перемоги до міст, які необхідно звільнити (серед них був і Херсон); на вагонах зазначені їхні назви, в тому числі і нашого. Міська влада Дніпра укладає угоди з міжнародними партнерами для участі у відновлювальних роботах після деокупації.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Тепер розглянемо ключових учасників подій. Серед них є багато представників Сіверськодонецька, зокрема Герої України Олександр Коваленко та Артур Пруглов. Олександр став відомим на весь світ завдяки своїм популярним відео "танцюючий воїн". Коли я запитав його про те, як виникли ці, як я їх називаю, "танці на передовій", він відповів: "Моя дружина і дочка повинні знати, що вони надихають надію у Перемогу, що я, як чоловік і батько, обов'язково повернуся додому". І ми будемо з ними.
