Декриміналізація передачі ВІЛ: настав час переглянути нашу стратегію.

Голова Координаційної ради благодійної організації "100% Життя".

Україна, безперечно, є однією з країн, яка активно працює над гармонізацією свого законодавства з найкращими європейськими стандартами. Проте в нашій державі існує не менше 140 тисяч осіб, які можуть стати потенційними правопорушниками, навіть не усвідомлюючи цього.

Мова йде про криміналізацію передачі ВІЛ, яка закріплена в статті 130 Кримінального кодексу України. Проблема полягає не лише в тому, що ця стаття не враховує досягнення сучасної медицини. Відповідальність за потенційну загрозу зараження ВІЛ часто застосовується до дій, які не призвели і не могли призвести до фактичного інфікування. Наприклад, укуси, плювання, випадкові сексуальні контакти або взаємодії з особами, які перебувають на стадії вірусної супресії, мають настільки низький ризик зараження, що практично наближається до нуля. Це підтверджується численними науковими дослідженнями останніх років. Така криміналізація суперечить європейським стандартам, що стосуються пропорційності обмеження прав і свобод людини, що є неприйнятним у контексті євроінтеграційних прагнень України.

Неправомірне накладання кримінальної відповідальності на звичайні вчинки осіб, що живуть з ВІЛ, веде до дискримінації та стигматизації. Це є серйозним порушенням прав людини. Застосування кримінальних санкцій за дії, які не призвели до зараження ВІЛ або мали надзвичайно низьку ймовірність такого зараження, є абсолютно недопустимим.

Згідно з оцінками авторитетних міжнародних установ, таких як ВООЗ, ЮНЕЙДС та Глобальний фонд, криміналізація ВІЛ має негативний вплив на профілактичні та лікувальні заходи. Боязнь кримінальної відповідальності змушує багатьох представників вразливих груп уникати тестування і терапії, що сприяє зростанню нових випадків зараження ВІЛ. Україна займає друге місце в Європі за темпами нових діагнозів ВІЛ, а повномасштабна агресія з боку росії додатково ускладнює цю проблему. Державі необхідно терміново вжити заходів для декриміналізації ВІЛ, щоб усунути бар'єри на шляху до ефективної профілактики та лікування цієї інфекції.

Кримінально-правове регулювання повинно впроваджуватися виключно щодо дій, які дійсно завдають шкоди і проти яких не можливо знайти ефективні альтернативи. Це є основоположним принципом кримінального права, відомим як принцип ultima ratio. Використання кримінально-правових механізмів має бути виправданим лише в тих випадках, коли інші способи виявляються безрезультатними. Встановлення кримінальної відповідальності за вчинки, які не призвели до зараження ВІЛ або мали надзвичайно низьку ймовірність такого зараження, є абсолютно недопустимим.

Наукові дослідження в галузі лікування та профілактики інфекційних хвороб вказують на те, що криміналізація передачі ВІЛ не лише не допомагає у боротьбі з епідемією, а й, навпаки, сприяє її поширенню. Аналізи демонструють, що криміналізація поведінки, характерної для груп з підвищеним ризиком інфікування ВІЛ, має суттєво негативний вплив на суспільство, оскільки створює додаткові можливості для розповсюдження вірусу.

Термін "криміналізація ВІЛ" відноситься до застосування кримінального законодавства щодо осіб, які мають ВІЛ, зазвичай виключно на основі їхнього статусу. Згідно з даними дослідження Global Aids Update від UNAIDS, на 2023 рік у 143 країнах існують спеціальні чи загальні правові норми, які накладають кримінальну або іншу відповідальність за неналежне розкриття інформації про ВІЛ-позитивний статус, передбачуване або можливе інфікування, а також за ненавмисну передачу вірусу імунодефіциту. Важливо зазначити, що у таких справах часто не береться до уваги, чи проходить людина антиретровірусну терапію, або чи відбулося насправді інфікування. Іноді навіть дії, які не становлять реальної загрози передачі вірусу, можуть призвести до арешту, наприклад, за звичайне плювання.

У 1987 році до Кримінального кодексу УРСР 1960 року була додана стаття, що стосується зараження вірусом імунодефіциту людини. Пізніше, ця стаття була перенесена до Кримінального кодексу України, який був ухвалений у 2001 році. Відтоді, окрім ВІЛ, у тексті з'явилося також визначення "іншої невиліковної інфекційної хвороби, небезпечної для життя людини". Таким чином, стаття 130 ККУ встановлює кримінальну відповідальність за:

Максимальне покарання -- 10 років позбавлення волі. Мінімальне -- арешт до трьох місяців. При цьому саме формулювання "свідоме поставлення в небезпеку" досить широке, яке підводить під цю статтю фактично будь-яку людину, яка знає про свій ВІЛ-позитивний статус.

До речі, ця стаття з'явилась в кримінальному праві на початку 1920-х років, коли ще не було антибіотиків і попри очевидний прогрес в медицині дожила ціла і неушкоджена до наших днів. Хоча вже навіть сам термін застарів. А за останні 10 років жодного вироку по цій статті в Україні суди не винесли - й ми вважаємо, їй вже давно час залишитися на кладовищі історії.